• Вт. Дек 1st, 2020

Надія Савченко про місцеві вибори-2020, політику і політиків в Україні

Окт 19, 2020

Надія Савченко про місцеві вибори-2020, політику і політиків в Україні

Надія Савченко Фото: УНІАН

Герой України, народна депутатка України VIII скликання НАДІЯ САВЧЕНКО в інтерв’ю Апостроф Live розповіла, коли піде у політику, чи збирається колись балотуватися у президенти, висловила свої думки про хід нинішньої виборчої кампанії на місцевих виборах та відповіла на багато цікавих запитань.

— Більшість українців не очікують змін після проведення місцевих виборів. 38% опитаних упевнені, що ситуація в громадах не зміниться. Пані Надіє, українці песимісти?

— Ні, вони реалісти. Насправді, все не так погано. Там вийшло приблизно третина на третину й на третину. Я скажу, що це залежить від того, що люди кожен день бачать у себе і до чого вони торкаються. Наприклад, ми беремо громади, які організувалися трохи раніше і зрозуміли, що це за механізм народовладдя, чим він кращий за те, що було від центральної влади.

Якщо вони побачили, що у них уже викристалізувалися якісь люди, якась спільнота, яка готова брати активну участь в житті громади, то вони і вірять в те, що зможуть зробити правильний вибір. Ну або вони просто безнадійні оптимісти.

Людей, які не знають, що таке громада, які її не утворили у певний час, зараз насильно або примусово приєднують. Вони розуміли, що так буде погано, але не змогли скласти щось краще. Тепер вони розуміють: що б вони не вибрали, їм все одно буде погано. І є люди пасивні, які не розібралися, яким байдуже, які на вибори не підуть.

Я б не сказала, що це утопія. Ми не песимісти, ми реалісти. Ми розуміємо, наскільки важко побороти закостенілість одних і тих самих верхів, незалежно від того, які «фішки та пішки» вони розставляють по місцях. Я вірю, що місцеві вибори поки що не так близькі до влади. Ми зараз беремо маленькі територіальні громади, бо великі міста-мільйонники — то окрема історія. Люди все ж таки будуть більш активними, бо якщо тобі немає кого обирати, ти дивишся в список і тобі немає за кого голосувати, — іди сам. Іди та пробуй: рано чи пізно треба починати брати на себе відповідальність.

— Ви цікаво говорите, бо, судячи з ваших останніх інтерв’ю, ви не йдете на вибори, але самі заохочуєте.

— Не йду. Я заохочую і пишаюся тими людьми, які набралися відваги, бо люди різні: є технічні кандидати.

Ми беремо зараз реальних кандидатів, які хочуть битися за перемогу. Поважаю рішення і вибір таких людей, хоча й розумію, що воно може бути змотивоване з двох причин. Перша — це жадібність та марнославство. Людина, яка знає, що вона хоче купити і взяти тут — «прихватизувати» — вона для цього рветься до влади. Друга — це категорія людей, які хочуть захистити. Захистити те, що є, і знають, хто буде красти і рвати. Вони хочуть це відстояти. Я дійсно рада, що такі люди в Україні з’являються.

— Чому ви не йдете?

— Тому що не бачу поля діяльності, де мені було б цікаво працювати.

— Не розумію, і багато людей, які вас підтримують, не розуміють.

— Скажімо так, іти просто, щоб бути технічним кандидатом, — явно не варіант. Іти просто для того, щоб навчитися, — ми йдемо як наша політична партія «Громадсько-політична платформа Надії Савченко». Ми йдемо по громадах і ми цього процесу вчимося. Зараз новий закон, ми вчимося грати за цими правилами. Якщо говорити про Київ: я киянка, мені було б логічно йти на вибори в Києві.

— Знаєте, ми обговорювали вибори з різними людьми. І вони кажуть, що якщо б у переліку кандидатів в мери столиці з’явилася Надія Савченко, то вона б навела величезного шороху.

— Давайте будемо говорити про те, як дивляться на це прості громадяни України. Вони кажуть, якщо б Надія Савченко пішла, ми би проголосували. Хтось говорить, що навела б шороху. Навіть якщо б не було грошей і я б нічого не робила, все одно б навела шороху і попутала б карти. Інша ситуація — виграти. Одне діло, коли тебе підтримує народ, а треба, щоб тебе підтримали еліти. Бо вибори на мера Києва коштують, як вибори на президента України, не менше.

— Скільки це?

— Якщо ми беремо лише офіційну реєстрацію — півмільйона на мера Києва і півмільйона на список. Якщо ми говоримо про те, скільки треба вкинути, то останні вибори коштували від 70 до 180 млн. Порошенко витратив 180 млн, а Зеленський — 70 млн. Мер Києва має витратити не менше. Це ми говоримо про мільйони доларів.

Треба розуміти, що у мене таких грошей немає. Якщо взяти такі гроші — то під великі зобов’язання. Це знаєте, як Україна в МВФ бере. Кандидат бере в олігархів прямо як Україна в МВФ, а потім постійно винен за це. Треба розуміти, що ти можеш відстояти, а що ні, якщо ти береш гроші, знати кому і що ти будеш винен.

Київ — це не тільки каналізаційні труби або парки з лавочками. Київ — це робочий центр, треба розуміти ЖКГ, бо всі ждуть господарника, а не боксера або актрису, яка літає. Також треба розуміти війни. Що таке Київ? Це робочий центр. А де робочий центр, там поруч ідуть банди.

Надія Савченко про місцеві вибори-2020, політику і політиків в Україні

Хрещатик, КиївФото: Апостроф / Александр Гончаров

— Ви відчуваєте безсилля?

— Я вам скажу, що коли я сідаю і починаю замислюватися над тим, як керувати Києвом, розумію, що країною керувати простіше. Простіше бути президентом, ніж мером столиці.

— Тоді у Віталія Кличка має бути дуже багато звитяг і успіхів.

— Віталій Кличко — не мер. Я мала на увазі чистоту питання. Важко бути справжнім мером.

Віталій Кличко — це людина, яка керована або працює в парі з господарями міста — Столаром, наприклад. Господарі міста Києва — це здебільшого великі забудовники, великий бізнес, великі території, відкати.

Якщо ми беремо Одесу, то там інша ситуація. Там ще важливіша ситуація, бо там мер все ж таки Труханов, чи хто там в нас «смотрящий» за Одесою?! Одеса — це вже не тільки робочий центр, там є море, берегова лінія, порти.

У Львові окрема ситуація. Так і постає питання, хто в нас президент: весь Офіс президента, весь олігархат України чи тільки президент Володимир Зеленський. І так при кожному.

Розумієте, бути хорошим господарником у місті або бути хорошим президентом і реалізуватися насправді не так вже й легко.

— Ви окреслили величезний пласт проблем. Ви особисто розумієте, що якщо ви впряжетеся в цю історію, у вас не буде успішної віддачі?

— Якщо розумієш, у чому проблема, то це вже наполовину розв’язана проблема. Є критичний бій, який варто виграти. От був критичний бій у Верховній Раді за землю. Депутати його програли. Коли я була у Верховній Раді, було багато програно тактичних боїв, але не стратегічну війну. Я вважаю, що саме в той момент треба було максимально докласти зусиль, щоби щось зробити. Зробити, щоб цього не допустити.

Так само і в Києві, так само і за Київ. Можна програти ще пару тактичних боїв, але потім виграти війну. Можна вплутатися в тактичний бій, але я вже, наприклад, двічі у в’язниці сиділа: і в російській, і в українській. Можна вплутатися в тактичний бій і у ньому загинути.

Політик — це насамперед стратег на перспективу щонайменше на 15 років.

— Що зі стратегією Надії Савченко?

— Час покаже.

— Але ж це не відповідь. Можна на будь-яке питання сказати «час покаже». Стратегія в чому?

— Перша стратегія — якомога довше залишатися людиною. Це дуже важливо для політика і дуже нелегко. Хтось з людей, які стають на політичну колію, оцю слизьку доріжку, летить дуже швидко, хтось летить дуже повільно, але рідко хто злітає. Для того, щоб злетіти, треба якомога довше залишатися людиною. Коли ти зберігаєш себе як людина, то викристалізовуєш свій характер так, що стаєш у позицію, а не в позу. Це теж дуже важливо.

— Це різні положення.

— Це зовсім різні положення. З тими ж елітами, з якими тобі доведеться вирішувати більшість проблем держави, більшість фінансових проблем виборчої кампанії, треба відчувати позу і позицію. Вони можуть прийти до когось, хто в позі, і дати йому грошей, а комусь у позиції не дати нічого. Треба розуміти, що людина, яка має позицію, — це людина, з якою можна працювати довго. А людину, яка має позу, можна купляти і проплачувати.

— Це ви натякаєте на парламентські перегони?

— Я натякаю і на парламентські перегони, і на президентські перегони, бо насправді в нас більшість людей — це проекти. Більшість людей, які хотіли б дійсно в країні не просто вирішувати, а працювати над прийняттям якогось рішення, змушені йти у політичні проекти. Партійний закон — повністю диктатура. Люди мріють про інше, але поки що їм не дали цих інструментів. Завдання — зробити суспільство готовим до того, щоб воно обрало людину, яка подарує їм інструмент. А політична партія — це лише механізм.

— Тобто тут ідеться про сподівання на парламентські перегони, а сама Надія Савченко не виключає своєї участі у президентських виборах?

— Сама Надія Савченко ще в 2016 році на перше запитання, чи готова вона бути президентом, сказала — готова. Тому що Надія Савченко була військовим, а військовий не відповідає, що він не готовий. Сказали «треба» — пішов. А тут питання в тому, наскільки довгим буде цей шлях. Одне діло, коли ти готовий, друге — ти вчишся і набираєшся досвіду. Розумієте, Зеленський став президентом. Його ніхто не питав, готовий він чи ні.

Надія Савченко про місцеві вибори-2020, політику і політиків в Україні

Володимир Зеленський під час передвиборчої компанії, 2019 рікФото: Апостроф / Александр Гончаров

— Думаю, він сам собі ставив це запитання, і це було видно з тих заяв, які він адресував українцям.

— Він ставив, але не оцінив, що буде так важко. Зараз ми бачимо іншу ситуацію, тому розумієте, коли ти говориш, що ти готовий загинути, — це одне, готовий вижити — інше, готовий захистити — взагалі інше.

Звичайно, що і на парламентські, і на президентські вибори партія, як от Політична платформа, відкрита до громадян, які хочуть приєднуватися. Концепція, яку ми пропонуємо, — це якраз те, що Зеленський обіцяв, але не дав. Коли Зеленський ішов на вибори, більше половини програми була написана з нашої концепції. Я такого раніше ніде у політиці не зустрічала: такого викладу думок і фраз. Я читала політичну програму Зеленського і «Слуг народу». Там були просто абзацами збіги думок. Але я розуміла, як це реалізувати і як це важко.

Мені здається, що людина, яка брала ту програму, навіть не розуміла, про що вона. І коли «Слуги народу» заявили про україноцентризм, — нагадаю, що україноцентризм в українській політиці лунав певно тільки з мої вуст у 2016 році, і ніхто не розумів, що це і з чим це їдять, — так от, вони ще й досі не розуміють, що це.

Я чудово розумію, що таке зміна політичної системи. Поки ми не змінимо політичну систему, у нас в Україні не запрацює нічого: ні економіка, ні Конституція, яку ми двісті разів можемо змінити, ні мінський формат і мир на Донбасі. Нічого.

— Ви чекаєте слушної нагоди чи поки сил наберетеся?

— Я чекаю, поки суспільство навчиться робити свідомий вибір. Дивіться, ми обирали старих господарників, потім ми обирали натхненних революціонерів, потім — нові обличчя. Люди будуть шукати тих, кого втратили. У нас за останні роки було так багато політикуму і такий широкий вибір — цілий колаж із політичних обличь. Тепер залишилося українцям усвідомити, що вони готові до свідомого вибору і, найголовніше, до захисту свого свідомого вибору.

Ми бачимо зараз шлях Білорусі. Треба розуміти, що ми втомилися від революцій. Бо революціонер може бути не тільки в плані війни, а й у плані економіки, новітніх технологій, науково-технічної революції. Українцям треба зрозуміти, що вони готові робити свідомий вибір. Коли буде готове суспільство, воно отримає хорошого лідера. Якщо суспільство не готове, воно отримує того лідера, якого обирає.

Про гендерні квоти і стосунки з Тимошенко

— Пані Надіє, в тій історії, коли вас внесли на перше місце до списку «Батьківщини» на виборах у жовтні 2014 року, друге місце було у іншої жінки — Юлії Тимошенко. Вона тоді вперше йшла не першим номером у цьому переліку. Загалом, які у вас зараз стосунки з Юлією Тимошенко?

— Це ви про тему гендера і чи існує жіноча дружба?

— У політиці взагалі дружба є? Чи це лише спільні інтереси?

— У політиці не існує дружби. В політиці існує вірність — це дуже рідкісна якість. Решта — це нічого особистого, крім бізнесу.

У нас з Тимошенко були робочі стосунки, коли ми працювали як колеги в парламенті. Зараз ми в принципі не перетинаємося і зв’язку не підтримуємо, тому мені сказати особливо нема чого.

Що стосується гендерної квоти: у партії «Батьківщина» лідером і так завжди була жінка. Якщо говорити про гендерну квоту, то в мене до вас зустрічне запитання: чи є в Україні гендерна нерівність?

— Швидше за все. Багато хто стверджує, що так. У певних речах це очевидна історія.

— Якщо ми про це говоримо на ефірах, значить, напевно, є. Я вам скажу, що в житті цього не відчувала. Я в житті не могла зрозуміти, чому люди говорять про якусь гендерну нерівність в Україні, де мати з батьком в родині на рівних правах. Мати й батько ходять на роботу, заробляють гроші, виховують дітей. У нас в родині було так, у роду так. Можуть посваритися, кожен може довести свою правоту. Для мене було взагалі незрозуміло, чому люди говорять про гендерну нерівність.

— Тобто у родині Савченків була завжди взаємоповага і взаємна рівність?

— Абсолютно. Напевно, тому я, можливо, і стала військовою. Я не розуміла, чому не можна. Тільки в армії я почала стикатися з тим, що виявляється «бабі в армії не місце, бабі місце на кухні». Але річ у тім, що я не бачила в цьому проблеми. Я в цьому бачила лише шлях боротьби. Коли війна показала, що дуже багато жінок здатні захищати країну, і коли в армії побільшало жінок, я знову чую, що їх там багато зайвих.

І в поліції так само та й на будь-яких посадах, потрапити на які раніше було важче, бо говорили, що це не робота для жінки. Насправді, політика — це робота для всіх.

Надія Савченко про місцеві вибори-2020, політику і політиків в Україні

Надія Савченко разом із військовослужбовцями. Архівне фотоФото: ua.undp.org

— Але чомусь жінок менше, аніж чоловіків.

— Я б так не сказала. Дуже хороший предметний показник, що за мажоритарними списками жінок більше. Я взагалі вважаю нашу партійну систему недолугою, неспроможною, а демократію — застарілою формою розвитку суспільства. Особливо для українського суспільства. Ми переросли демократію, особливо ту клептократичну, яка у нас є.

Якщо говорити про те, на кого людина буде опиратися, якщо вона обиратиме індивідуальність, то дуже часто люди обирають жінку. Жінка — берегиня, захисниця. Жінка — це дуже потужна енергія, яка не вміє зупинятися.

— У вас це відчувається.

— У багатьох жінках це відчувається. У мене дуже багато колежанок зараз ідуть самовисуванками. І я впевнена, що за них голосуватимуть люди. Та ж Тетяна Проторченко, яка йде зараз на голову Гостомеля. Це людина, яка сказала: «я відкрила список, зрозуміла, що голосувати немає за кого, і я готова брати відповідальність». І вона пішла — це дуже правильно. І так не одна людина йде.

Коли я дивлюся, як у політику ідуть жінки, які прийняли свідоме рішення — це одне. Коли ми говоримо про те, що жінок або чоловіків беруть у список для того, щоб була квота, бо громади є різні — це інше.

Якщо взяти ситуацію по Україні в цілому, то гендерна рівність сама собою почала б регулюватися і зберігатися. Особливо на місцевих рівнях. Я не беру Верховну Раду, оскільки там віднеслися до цього, як до ультиматуму — і всім доводиться підлаштовуватися під цю квоту. У людей трохи почалося помутніння.

Коли мені казали, що я не можу бути льотчиком, бо я жінка, то я питала: «За штурвалом треба думати головою чи тим, що між ніг?» Тому я не розумію квот у політиці. Ти маєш бути людиною, яка дозріла до цього. Не просто жадібно хочеш, таких треба відсівати, і не просто цікаво спробувати. Ти маєш бути готовий нести відповідальність і не важливо, якої ти статі.

— Ви згадали про польоти. Після того, як ви відійшли від парламентських справ, поверталися до них?

— Літаю з друзями на цивільних літаках, звичайно ж, не на військовій техніці.

— Ви за штурвалом?

— Так, пускають мене за штурвал іноді хлопці. Але не так часто.

— Не бояться разом із вами літати? Чи навпаки довіряють?

— Не бояться. Це смішно, як «за кермом автомобіля баба, значить це дура з гранатою». Ні, це звичайна робота. Звичайно, у мене вже давно втрачено багато навичок, але відчуття то все одно є.

— Скільки б електоральних балів набрала б Надія Савченко десь у відео, де б ви літали на вертольоті, а не з парасолькою?

— Я не підхожу до цього так. Я ставлюся до польотів трохи серйозніше. Головне — безпека польотів.

Звичайно, є туристичні прокатні маршрути. Можна замовити техніку, намалювати план польоту і сказати, де ти будеш зупинятися. І ролик записати можна — все можна, були б гроші. Але з іншого боку чудити, здійснювати несанкціоновані польоти, які не дозволені українським авіарухом — це може призвести до небажаних наслідків.

— Ви не чудите?

— Нам не можна чудити.

— А де літаєте? Я знаю, що на Київщині є декілька летовищ.

— Є аеродроми під Харковом, під Києвом, під Житомиром. Мій адвокат має свій літак, він мене теж іноді запрошує на польоти. Людина з Харкова летить до Києва, сідає, іде захищати людей в судах, летить назад. Але це дуже маленькі літаки. Треба розуміти, що це не військова авіація.

Надія Савченко про місцеві вибори-2020, політику і політиків в Україні

Фото: Getty images

Про жінок у політиці

— У вас була окрема доріжка у 2014 році, коли вас внесли у список першим номером, і ви пройшли до Верховної Ради. Уже потім ви зіштовхнулися найімовірніше і з бар’єрами, і зі стереотипами, і з упередженими і скляними стелями та шаблонами. Яка тоді була найбільша перепона для вас у Верховній Раді?

— Важчий шлях у матері-одиначки дитини-інваліда, ніж політика. Так само й батька-одинака. А коли я була у Верховній Раді, то це була кімната для виживання.

— Багато хто тоді вам пророкував великий шлях. Це було видно з огляду на вашу волю, вашу силу. Усі думали, що Надія туди зайде, і вона покаже.

— Я й показала, всі всралися і я відсиділа рік у в’язниці. Коли люди дивляться збоку, вони бачать політику по-одному: великий шлях, місія. Коли люди-політики дивляться на тебе, то вони дивляться як на товар. Продається цей товар в політиці чи ні, і хто його купить чи не купить.

— Вас купили тоді? У вас не було вибору тоді.

— У мене не було вибору, так. Річ у тім, що мене не купили, але хотіли. Спочатку хотіли купити, але не вийшло, бо я взагалі не розуміла, що від мене хочуть. Далі й купувати не захотіли. Я дуже, як-то кажуть, гострий алмаз. Не просто дорогий і красивий, а ще й дуже гострий.

У політиці ті люди, які купують політику або політиків, потребують керованих і прогнозованих людей. Якщо ж людина здатна на власне прийняття рішень, на власне судження і міркування, на власне стратегічне бачення, на відстоювання цих рішень і, найголовніше, на неочікувані рішення — ця людина небезпечна для політикуму. Але такі люди вкрай необхідні в політиці.

Наша країна страждає, і у нас не народжуються великі генії в політиці, бо таких людей у політику не допускають. Їх якомога швидше убивають, забивають всілякими ботами, фейками, чим завгодно, аби їх не допустити. Але такі люди зазвичай робили зміни в історії. Маргарет Тетчер була такою людиною. Можна назвати безліч жінок і чоловіків, які були такими. Вони залишалися в історії саме тому, бо нестандартно мислили і приймали нестандартні рішення в потрібних ситуаціях.

Чому я сказала, що час покаже? Бо дуже добре бути до часу й до місця. Якщо ти не до часу й не до місця, ти цю машину ламаєш палкою в колесі. Якщо до часу й до місця — ти цю машину розкручуєш, і вона стає практично вічним двигуном.

Все важливо в політиці, тому я не можу сказати, що мій шлях був напевно найважчим. Я просто не маю з чим порівнювати. Це був мій шляхом: я його пройшла так, як я його пройшла.

— У 2014, коли ви були на першому місці в переліку «Батьківщини», хто тоді на кому виїхав? Це було політично мотивоване рішення чи дійсно бажання дістати вас із грат кремлівських?

— Дуже багато хто оцінював і переоцінював цю ситуацію.

— Шість років уже минуло. Що ви думаєте про це зараз?

— Я стільки чула думок різних людей про це, що тоді я про це й не задумувалася.

А зараз я над цим просто не хочу замислюватися. Скажу так: це справа ситуації. Тут, напевно, було обопільне використання. Партія «Батьківщина» не мала рейтингу, бо не мала ноу-хау. Вона задихалася, так як зараз. Після Революції гідності вона втратила свій запал, були тренди на нових бойових політиків, які не були власне політиками, на нові обличчя. Хтось брав майданівців, хто брав АТОвців. Партія «Батьківщина» взяла мене.

Але ж не тільки «Батьківщина» використала мене. Можна сказати, кого використав Яценюк у «Народному фронті», кого використав Порошенко. Кожна партія використовувала ці тренди, тому мене взяли до списку.

Чи виїхала на мені «Батьківщина» більше 5% — так, виїхала. Що з цього здобула я? Я здобула, скажімо, велику частину в боротьбі за волю. Моя воля здобувалася дуже важко — я була першою. А воля хлопців, які там залишилися, здобувалася ще важче. Їхнє ув’язнення було довшим і тяжчим, і боротьба була довшою.

Боротьба за політв’язнів завжди складається з трьох складових. Перша — це обов’язково внутрішня і своя боротьба проти режиму у в’язниці. Друга — це політична складова: політики, заяви політиків, заяви міжнародних політиків. Це міжнародні спілки за права людини, всі ці захисти. Третє — це соціум, світова спільнота. Взагалі, дух людський підтримує чи не підтримує.

В моїй ситуації були всі три цих компоненти, і тому я здобула волю. Я вдячна всім людям, які мені допомагали: я вдячна моїй родині, вдячна політикам.

Надія Савченко про місцеві вибори-2020, політику і політиків в Україні

Надія Савченко в російському судіФото: Getty images

— Петру Порошенку?

— Я вдячна всім. Я не можу сказати, що якби щось одне не склалося, щось було б. Я вдячна політикам, які не залишають зараз ситуацію у війні між Україною та Росією. Далі продовжуються і у мінському, і в нормандському форматах і на будь-яких площадках перемовини для того, щоб забирати людей.

Перестали чинитися політичні опори нарешті, тому що Порошенко дуже сильно чинив політичний опір звільненню політв’язнів. На цьому він хотів здобувати політичні бали, а це було дуже неправильно і некрасиво. Люди від цього дуже довго страждали, хоча могли б бути на волі раніше. Зараз цього немає, на цьому не здобувають політичних очок. Ми бачимо, що є обмін. Він і повинен бути таким.

— Звання героя для вас також належить до історії з політичними балами?

— Ні, звання героя, я вважаю, було зроблено тим же Порошенком, як дань моді. Розумієте, герой – це імпульс по своїй суті. Це час, місце та імпульс. Людина про те може навіть і не думати. Вона просто щось зробила — це помітили і вона герой. Хтось це зробив, не помітили – теж герой, просто не відзначений.

Є інший героїзм, який називається «тягнути лямку». Впрягатися і все життя не здаватися, тягнути родину, брати кредити, не вішатися. Виплачувати ці кредити, виховувати дітей – це героїзм і подвиг людини. Просто всі вважають його банальним, бо практично всі так живуть, і тільки один яскравий імпульс хтось помічає. Я була одним із тих імпульсів.

Нас було дуже багато, просто помітили не всіх. Раніше героями України були люди, які досягли якихось трудових результатів, бо не було часу для героїзму. Щоб з’явилися герої, потрібен час для подвигу. Ти ж не будеш робити подвиги, якщо немає війни або немає вогню.

Раніше купувалися звання героя і це ні для кого не секрет. У кожного президента були свої герої — і тут почався час війни. Порошенку, напевно, випало на долю роздати дуже багато «героїв». На жаль, дуже багато – посмертно.

— Ви не думали з цією нагородою щось зробити? Повернути її?

— Поки я сиділа у в’язниці, мені прийшло два мільйони листів. У більшості з них було написано «Надіє, ви наш герой». Кидатися званням героя, погонами, військовою формою я не вважаю нормальною рисою для людини честі. Розумієте, це звання Героя України, яким би воно не було у політичному забарвленні. Кидати на землю зірку Героя України – це плювати на Україну.

— Як ви сприймаєте хейтерів, людей, які пишуть вам образливі слова?

— По-перше, мене дивує рівень інтелекту нашого суспільства. Коли пишеш щось розумне, може люди й читають, замислюються, але не реагують. Як тільки щось напишеш, на що можна реагувати яскраво – понеслося. Біля тих крил на Радоновому озері не фотографувався хіба що лінивий. Я не розумію, чому саме на мене з крилами була така реакція. Напевно, це реакція на мене. Я до цього нормально ставлюся.

— Тобто той, хто вас не сприймає, хто пише вам різні погані речі, вас взагалі не чіпляє?

— У мене немає часу читати погані речі. Але коли щось погане і з цього вже пішов шквал, я цьому просто посміхаюся, тому що не знаю, чого люди взагалі реагують і чого їм боляче. Можливо, якби так поливали брудом мою близьку людину, я б реагувала. Все, що стосується мене — я вже дуже давно товстошкіра.

Джерело

Підписуйся на наш Telegram-канал, щоб першим бути в курсі усіх новин та подій — Підписатись